«Ми благаємо український Уряд діяти, поки не пізно...»

Кіноархівна спільнота уклінно просить українську владу не нищити національний фільмовий архів, який тільки-но набрав суспільної і культурницької ваги...

А ДУСТОМ НЕ ПРОБУВАЛИ?

Не знаю навіть, чи є аналоги подібного звернення — одного з керівників держави просять захистити національну архівну інституцію від чиновної сваволі, та що там — одвертого бандитизму, за який годилось би у кайданки взути от сих придурків чи дикунів навіть. Справді, ми що — у джунглях живемо? Центр Довженка (його фактична діяльність почалася 1998 року, створена на базі Київської кінокопіювальної фабрики) нарешті почав виконувати передбачені усіма архівними статутами функції, тобто не тільки зберігати фільмові матеріали, а й популяризувати здобутки національної екранної культури — зокрема і через створений у Центрі Музей кіно. І тут хтось зриває стоп-кран і все набуте летить під укіс...

Ну, не летить ще поки, але загроза цього аж ніяк не ілюзорна. Зацитую ще раз оте саме звернення ФІАФ до пана Шмигаля: «Довженко-Центр є членом нашої федерації з 2003 року і, протягом останніх кількох років, як справжній хранитель української багатої кіноспадщини, він зробив багато для її помітності у світі, як вона того і заслуговує.

Однак,— продовжу цитату,— як і усі інші архіви нашої глобальної мережі, він може забезпечити свої ключові функції збирання, зберігання та популяризації українського багатого кіноспадку відповідно до найвищих міжнародних стандартів лише за стабільних та сприятливих умов. Брак державного фінансування для цього важливого східноєвропейського кіноархіву безпосередньо загрожує унікальній культурній спадщині країни. Це позбавляє майбутні покоління зв’язку із їхнім мистецьким та культурним минулим та обмежує культурний вплив України на міжнародній сцені».

Одверто кажучи, у мене навіть сльози закипіли в зіницях при цих словах. Від приниження передусім — наших можновладців треба умовляти, щоби не убивала архів, щоби навпаки — його підтримувала. Чи треба ще якихось характеристик для влади, не тільки нинішньої?

НОВА ВЛАДА, НОВА ІДЕЯ: ПОМНОЖИТИ ФІНАНСОВУ ПІДТРИМКУ  КУЛЬТУРИ НА НУЛЬ

 Я працював у Центрі Довженка на першому етапі його історії, у 1998-2004 роках. Скажу з гордістю: я зробив усе, аби Центр став повноправним членом ФІАФ. Умовив тодішнього президента цієї організації, німкеню (не пригадаю, даруйте, її прізвища), приїхати до Києва і ознайомитись з нашим архівом, дати добро на його входження у світову архівну родину.

Вона приїхала, познайомилась, ми увійшли... Тільки саме її приїзд став останньою краплею мого терпцю — за  місяць потому я подав заяву на звільнення. Чому? Бо директором Центру Довженка (я був заступником директора з архівної роботи) була людина, абсолютно далека від архівів, від самої культури. Мало не щодня він цікавився у мене, «що  це за хлам ви там збираєте»? (йшлося передусім про документи з історії кіно). Коли я запросив пані президента ФІАФ до відділу документів, наш директор зненацька постав на шляху, заявивши, що не дозволяє на те «позорище» дивитись, на ті «бомажки», на той «хлам». Довелось посунути його подалі...

Словом, я подав заяву — прямісінько до Міністерства культури, описавши, н чотирьох сторінках, причини свого рішення. Думалось мені, що у міністерстві відреагують — і коли не звільнять того директора, то, принаймні, щось зроблять для його опритомлення. Ніц, жодної реакції. То я й пішов собі. А центр Довженка, за такого керівництва, занурився у тихі болотні води.

Сплячка скінчилась з приходом молодого кіномана, одесита Івана Козленка. Філософа за освітою, засновника фестивалю «німих» фільмів («Німі ночі»). Наскільки я знаю, тодішня голова Держкіно Катерина Копилова (було це 2011 року) умовила Козленка стати до роботи у Центрі — якраз на займану колись мою посаду заступника директора з архівної роботи. А з 2014-го він очолив Центр. Й за лічені роки ота архаїчна, незграбна інституція набула рис уповні модерної, активної, весело-зухвалої. Молода команда, чия діяльність імпонувала саме молодим людям, які й потяглися в зали Довженко-центру. Де почали формувати Музей кіно, те, чого не вдавалося зробити упродовж багатьох літ. Де заходилися навіть видавати книжки з історії вітчизняного кіно...

І все би добре. Тільки цьогоріч, опісля коронавірусних проблем і карантинних інтермеццо, з»ясувалось: нинішня влада готова обнулити (пригадайте, первісний план уряду зводився саме до «нульовки» на сферу культури) фінансування культурних інституцій, культурної індустрії в цілому. Після шоку, після  галасу і протестів, у тому числі й частини парламентарів, ситуацію вдалося змінити. Однак тут — коли говорити про кіно — дещо несподівано проти світла культури прорізався профіль нової очільниці Держкіно Марини Кудерчук...

Кудерчук призначили по суті справи завдяки закулісним діянням певних чиновників із самої гори (інакше таку особу і на відстань гарматного  пострілу не пустили б). Людина справді «поза системою» — багато літ працювала у податковій сфері  і лишень трохи в одному із запорозьких кінотеатрів.  Поки що її робота звелась до зусиль щось зекономити для держави (мабуть, інстинкт податківця виявив себе). Спершу заявила, що гроші на кіно варто би перекинути на будівництво лікарень (будівництво, ясна річ, чисто віртуальне).  Далі — серед іншого — почала підчищати цифру фінансування Центру Довженка. Плановану і пропоновану цифру у 8,4 мільйони гривень самочинно понизила до 3 мільйонів. Цифру, яка гарантувала занепад архівної діяльності і повернення інституції до її первісного стану.

НОВІТНІЙ ГЛУМ

 Не переповідатиму всіх перипетій, пов’язаних з діяльністю пані Кудерчук — вони достатньо відомі. Скажу тільки, що її ставлення до архіву є достатньо типовим для усіх українських влад останніх десятиліть.  Той стан, у якому перебуває більшість архівів узагалі і архівів культурно-мистецького профілю зокрема, є просто принизливим.

До прикладу, досі лишається у підвішеному стані Центральний архів-музей літератури і мистецтва, який містить десятки тисяч безцінних архівних та музейних документів та експонатів. Архів-музей намагалися витіснити, у 2018 році, з приміщення на території Софійського заповідника, а запопадливий київський Фонд держмайна узагалі видав тоді, у вересні 2018-го, феноменальний припис: архіву-музею належало вибратися з приміщення у тижневий термін. Це була команда на нищення... І це досі лишається для мене знаком і символом ставлення влади до архівно-музейної справи. А договір з тим самим архівом-музеєм із Софіївським заповідником, на території якого він знаходиться, досі не продовжено. 

 Ще один прикметний символ:  ситуація з недобудованим комплексом (вул. Солом’янська, 24), введення в дію якого вирішувало б чимало проблем зберігання архівного фонду. Будівельні роботи було зупинено ще сім чи вісім років тому і про їх продовження нічого не відомо. Розуміючи складність нинішньої ситуації варто ще раз загострити   питання про включення до державного бюджету 2021 року витрат на експертизу стану будови і технічне забезпечення її  утримання у «замороженому» стані. Інакше  неминучим стане  її руйнація й відтак мільярдні втрати на первісний етап будівництва. 

Ну, і глум останніх днів — поява пані Кудерчук у Національній спілці кінематографістів України, куди її запросили задля знайомства і діалогу щодо стратегії і тактики розвитку кіноіндустрії, екранної культури в цілому. Уже на десятій хвилині свого перебування в залі Будинку кіно Кудерчук демонстративно залишила сторопілих діячів кіно (усе бачили, але такого ще ні). З рівноваги її вивела сама тільки згадка про Центр Довженка, про архів. Хоча з нею й хотілось поговорити, зокрема, про проблеми пам’яті кінематографічної, про необхідність реставрування фільмових матеріалів. Та тільки з хама не буде ні пана, ні пані...

Ображені, розсерджені кінематографісти (Лариса Кадочникова, Роман Балаян, Анатолій Кокуш, Олесь Янчук та інші) поставили свої підписи під зверненням до Президента і Прем’єр-міністра України із наполегливим побажанням нас від «опіки» оцієї діячки. Люди, які не мають зеленого поняття про саму сутність культури не мають права допуску до її керма. А архіви знаходяться (мусять знаходитись) у самій серцевині культурного організму — тоді й Україна постане у новій і куди привабливішій іпостасі.